Кольоровий код Купера

Cooper Color Code

Британський письменник Бернард Ньюмен у своєму романі “Кавалерія на марші” дуже точно сформулював перевагу раптовості в бою: “Я ніколи не чув про такі війська, що встояли б перед нічною атакою з тилу”.

Всю правоту цього висловлювання доводить загибель «Дикого Білла» Хікока, застреленого в спину під час покеру – найбільший стрілець Дикого Заходу мав необережність сидіти спиною до дверей.

Якими б бойовими мистецтвами ви не володіли, хоч би скільки зброї носили з собою – але якщо вас ззаду вдарять бейсбольною битою по голові, вам уже нічого не допоможе.

Як уникнути раптового нападу? Це просто. Треба бути пильним.

Проблема полягає в тому, що ми не можемо бути пильними постійно. Наша психіка не в змозі сприймати та аналізувати інформацію про навколишній світ довше двох годин поспіль. Потім увага розсіюється.

Зіткнувшись із цією проблемою під час Другої Світової американці – а конкретніше, експерти з психологічної підготовки 82-ї повітрянодесантної дивізії – дійшли висновку, що стан готовності людини можна розділити на умовні рівні, що позначаються різними кольорами.

На жаль, історія не зберегла імен справжніх авторів «колірного коду готовності», і нам він відомий як «код Купера» – на честь полковника Джеффа Купера, який зробив військову розробку надбанням широкого загалу. Термін “колірний код” вперше був використаний ним у книзі “Принципи особистого самозахисту” у 1972 році.

Джон Дін Купер («Джефф» – це прізвисько) народився в 1920 році і прожив довге, насичене життя, померши в 2006 році. Морський піхотинець, який воював на Тихому океані, після війни Купер комісувався в званні майора в 1949 році, але вже через кілька років повернувся на службу і пройшов усю Корейську війну, закінчивши її підполковником. Остаточно розлучившись зі службою, Джефф Купер отримав ступінь магістра з історії в Каліфорнійському університеті та заснував Американський Інститут Пістолета, який пізніше був перейменований у тренувальний центр «Гансайт».

Саме там Купер створив сучасну школу стрільби з пістолета (хоча багато її положень нині вважаються застарілими, як, наприклад, стійка Уівера, остаточно витіснена «рівностегнової»), розробив дизайн пістолета «Брен Тен», написав «Кодекс стрілки». ваннях не було жодного нещасного випадку. Практична стрілянина, до речі, теж дітище Купера – саме він став першим президентом МКПС в 1976 році, і змагання з придуманих Купером правил проводяться досі більш ніж у 90 країнах світу.

А ще Джефф Купер сформулював визначення терміна «хоплофобія» – це розлад розуму, що характеризується ірраціональною острахом зброї.

«Колірний код» – умовне позначення ступенів порушення людської психіки, стимульованих зовнішніми подразниками. Це п’ять станів пильності, перехід між якими може бути обумовлений як внутрішньою мотивацією («зосередься!»), так і зовнішньою («що це там гуркотіло?»)

Перший колір – білий. Стан спокою, різновид неспання, найбільш близький до сну. Мозок відпочиває. Загрози немає. Ви сидите вдома, перед телевізором, рушниця стоїть у сейфі, на вулиці спить ротвейлер. Навколишній світ звичний, знайомий, не небезпечний. Можна думати про що завгодно. Рівень кортизолу – гормону тривоги – у крові близький до нуля.

У «білому кольорі» людина практично не здатна реагувати на раптову загрозу. За будь-якої небезпеки спрацьовує базовий старт-рефлекс і видає одну з трьох стандартних реакцій: бей-біжи-замри. Атавістична реакція «замри» (прикинься мертвим, і хижак тебе не помітить) проявляється у 75 відсотків людей, що мінімізує шанси на виживання.

У «білому кольорі» постійно перебувають люди закохані (з підвищеним рівнем дофаміну) і, зрозуміло, п’яні – яким і море по коліно.

Другий колір – жовтий. Це пильність. Загроза є, але вона є абстрактною. Ви вийшли з дому, дивіться на всі боки. Ви звертаєте увагу на калюжі під ногами та відкриті каналізаційні люки, стежте за кольором світлофора і не забуваєте подивитися ліворуч при переході вулиці. Все це мозок робить автоматично, у фоновому режимі.

Найкраща ілюстрація “жовтого кольору” – це машинальна діяльність водія за кермом. Контроль руху спереду, ззаду, ліворуч та праворуч, дорожні знаки, світлофори, пішоходи, мотоциклісти, неадеквати за кермом – все це не заважає нам слухати музику, розмовляти, думати про щось стороннє. У «жовтому» людина може бути досить довго – до 10-15 годин поспіль.

Третій колір – помаранчевий. Настороженість. Загроза є і реальна. Щось загрожує вам безпосередньо. Потрібно зробити певні кроки, прорахувати можливі наслідки, зробити вибір. До крові викидається адреналін, норадреналін, кортизол. Пульс піднімається до ста ударів за хвилину. Виникає ефект тунельного зору – кут огляду скорочується від 120 до 10 градусів, вся увага прикута до загрози (що не так добре, якщо врахувати, що загроза може бути не одна).

Це стан вартового, що почув підозрілий шурхіт у кущах; пішохода, що перебігає дорогу на червоний; дівчина поодинці повертається вночі додому через парк. У цьому стані людина може перебувати від сорока п’яти хвилин до двох годин, залежно від тренованості психіки – точно як собака, яка працює на пошук наркотиків чи вибухівки. Потім – все, психіка гальмується, людина поступово повертається в “жовтий”, а потім і в “білий колір”. Саме тому за статутом караульної служби вартових в армії змінюють кожні дві години.

Четвертий колір – червоний. Боротьба за виживання. Загроза із потенційної стала реальною. Сутичка почалася, насамперед – із самим собою. Пульс піднімається до 160 ударів за хвилину, організм потрапляє у стан стресу. Гальмується парасимпатична нервова система, активується лімбічна система мозку. У роті пересохло, руки тремтять, дрібна моторика не працює, шкіра блідне, зіниці розширюються.

Зате підвищується больовий поріг, посилюється груба моторика, прискорюється обмін речовин, печінка жене в кров глікогени, щоб швидше спалити цукор і дати організму енергію для виживання. Найсумніше – поступово перестають працювати лобові частки мозку, здатність до мислення значно знижується. У розпорядженні людини залишаються тільки рухові навички – вроджені та натреновані, приймати будь-які усвідомлені рішення у «червоному кольорі» ми не в змозі.

П’ятий, останній колір – чорний. Шок. Стан, найближчий до смерті. Мозок не працює, органи чуття не сприймають навколишню дійсність, шанси на виживання дорівнюють нулю.

Переходи між кольорами повинні здійснюватися послідовно; будь-який різкий перехід (з білого до червоного, наприклад), загрожує провалюванням у «чорний», коли психіка не встигає розігнатися на потрібні оберти. Зворотні переходи також здійснюються покроково, ми не можемо з помаранчевого повернутися відразу в білий, на чисто фізіологічному рівні – пульс ще занадто високий.

Взагалі наша психіка настільки залежна від фізіології, що мозок не в змозі розрізнити – чи піднявся пульс від реальної загрози або після фізичного навантаження. Як космонавти в центрифузі важко вирішують арифметичні завдання, і людина після інтенсивної тренування з перевищенням респіраторного порога (коли через нестачу кисню втрачається здатність говорити) почувається приблизно як і, як його розум перебував у «червоному кольорі».

Ця особливість організму з успіхом використовується в так званих стрес-вправах – основне завдання яких не знущатися з тренованого, але адаптувати його психіку до стану стресу. Тому, коли в американських фільмах сержант репетує на морпіхів і штовхає їх ногами, він не тільки виявляє свою садистсько-сержантську сутність, а й привчає бійців діяти в «червоному кольорі».

Так само для переходів між кольорами використовуються тригери – певні речі, які викликають у нас почуття тривоги. Наприклад, виття сирени. Запах диму. Матерне запрошення поговорити. Фізичний контакт із незнайомою людиною. І так далі.

Ми фіксуємо все небезпечне для нашого виживання так само автоматично, як чоловіки звертають увагу на гарних дівчат у міні-спідницях. І те, й інше велить нам робити інстинкт виживання. На жаль, більшість людей ігнорує сигнали небезпеки, вважаючи, що якщо раніше з ними нічого поганого не відбувалося, то не станеться й надалі.

В ідеалі, звичайно ж, перехід між кольорами повинен здійснюватися усвідомлено і добровільно, а не під впливом зовнішніх сигналів – клаксона вантажівки, що несеться на вас, або відблиску ножа в підворітті.

Для цього існує простий та надійний спосіб. Оскільки життя наше загалом рутинне і одноманітне (будинок-під’їзд-вулиця-зупинка-транспорт-робота й у зворотному порядку), то свої типові маршрути слід оцінити з погляду загрози та розфарбувати у відповідні кольори. Будинок – білий, під’їзд та вулиця – жовтий вранці, помаранчевий увечері, підворіття – завжди червоний. Оцініть карту свого життя. Якщо червоного і помаранчевого забагато – можливо, є сенс змінити маршрут або розклад.

Керувати станом своєї пильності нітрохи не складніше, ніж, скажімо, автомобілем – спочатку це вимагає постійної зосередженості, потім перетворюється на автоматичну навичку.

Система «колірного коду» виявилася настільки вдалим винаходом, що була прийнята на озброєння Міністерством внутрішньої безпеки США після 11 вересня 2001 для позначення рівня терористичної загрози.

Хоча задовго до того, у розпал Холодної війни американцями використовувалася система DEFCON – прийнята 1966 року градація готовності до ядерної війни. У ній було п’ять кольорів – синій, зелений, жовтий, червоний та білий, причому білий позначав готовність до запуску ракет. Британці в 1970 році прийняли на озброєння систему BIKINI – де білий означав відсутність загрози, чорний – потенційну небезпеку, бурштиновий – конкретну загрозу та червоний – тривогу та виття сирен.

У системі 9/11 також налічувалося п’ять кольорів – зелений (низький рівень загрози), синій (середній рівень, профілактичні заходи щодо попередження загрози), жовтий (значний рівень, підвищена готовність), помаранчевий (високий рівень, повна готовність) та червоний (терористична загроза реалізується) вживаються заходи протидії. За минулі після 9/11 тринадцять років рівень піднімався до червоного один раз (у 2006 році, коли за наведенням британських спецслужб американці запобігли спробам викрадення десяти літаків – з серпня по вересень), до помаранчевого – п’ять разів (у 2002-2003), жовт.

Синім чи зеленим ступінь терористичної загрози не оцінювався ніколи, і у 2009 році було рекомендовано прибрати ці рівні та базовим кольором залишити жовтий. У тому ж році Міністерство внутрішньої безпеки відмовилося від глобальних рівнів тривоги, замінивши їх Національною системою оповіщення про безпеку, яка повідомляла мешканців про конкретну терористичну загрозу.

Чи йдеться про безпеку держави чи про особисту самооборону, завжди діють одні й ті самі принципи, один з яких говорить: «Поінформований – значить, озброєний!»

Код коду Купера – це зручний інструмент для підвищення пильності і тієї самої обізнаності. Чим вища ваша пильність, тим меншою буде перевага раптовості у нападника – і тим вищі будуть ваші шанси на виживання в екстремальній ситуації.

Anton Farb
http://zbroya.info/ru/partner/krav_maga/blog/5475_tsvetovoi-kod-kupera/